Нещодавно на наших теренах зявилася нова можливість- регіональна дошка оголошень.

"Приватні оголошення"- це група в одній із соціальних мереж створенна для розміщення приватних оголошеннь на терені селищ Ланчин, Добротів, Саджавка, Іванівці, Товмачик. Широка аудиторія декількох селищ дає можливість швидше продати/купити товар, розмістити оголошення, знайти те, що вам потрібно.

Особливістю групи є те, що вона обєднує в собі аудиторію сусідніх сіл- Ланчин, Саджавка, Добротів, Іванівці, Товмачик, цим самим  створено перший регіональний сервіс оголошеннь на наших теренах.

В цій групі можна безплатно залишити приватне оголошення: куплю, продам,  роботу шукаю, роботу пропоную, послуги чи будь яке інше  оголошення.

Залишайте свої оголошення в нас, настав час продавати.

Шановні саджавчани!

Щиро вітаємо Вас з Днем народження – 20 річницею Незалежності України. Здійснилася віковічна мрія наших предків – бути господарями на своїй найбагатшій, прекрасній і чарівній українській землі. Перші кроки незалежності стали випробуванням для всіх нас – тестуванням на зрілість, на терпіння, на толерантність. Доля нашої держави, її майбутнє – в наших руках. Плідна і натхненна праця на благо рідної Вітчизни, гордість за нашу неньку-Україну, почуття патріотизму до рідного краю, прагнення до єдності, порозуміння та згуртованості – шлях до процвітання.

Нехай невичерпним буде ваше джерело віри, надії й любові до України!

20-річчю незалежності присвячується

Ми любимо свою державу. А чи любить вона нас? За даними опитування, проведеного телепрограмою «ШустерLIVE» серед молоді України, тільки двоє відповіли ствердно на запитання «Чи відчуваєте ви піклування держави?». 98 осіб відповіли, що такого піклування не відчувають.

Україні 20 років. Ми з нею майже ровесники. Люди в такому віці вже мають сформовані погляди на життя, вони знають, чого хочуть і як цього досягти. В багатьох вже є міцні дружні й сімейні стосунки, вони виховують дітей й допомагають батькам. А що ж робити нашій державі? Вона зараз - як ображений 13-літній підліток, якого ніхто не любить. І начхати на все, і йти нікуди не хочеться. І навіщо їй піклуватись про тих, кому байдуже? Звісно, можна звинувачувати в тому, що досі не обрано напрямок руху. Ми ж тільки те й робимо, що звинувачуємо. То до Росії прямуємо, то до Європи. Можливо, варто хвилину постояти, не метатись між Сциллою і Харибдою, а задуматись над власною долею. Іти не туди, куди ведуть, а туди, куди треба саме нам. Розвивати власну економіку, освіту, культуру, покращувати рівень життя свого населення. Нарешті позбутись цих підліткових комплексів.

Українці – дуже працьовита нація. Тільки працюють вони не на себе. Ніхто не буде думати про державу чи народ, допоки не нагодує власних дітей. І вже стають неважливими кордони й мови, якщо життя там краще. Ніхто не хоче повертатись, бо не бачить тут перспектив. Самі знаємо. Якщо б всі люди, які заробляють за кордоном, не вкладали грошей у цю країну, забезпечуючи свої родини, чи був би хоч якийсь розвиток економіки? Без цих вливань він був би набагато біднішим. І залишається тільки подякувати тим, хто тяжко працює заради нас. Вони теж хочуть бачити, як ростуть їхні діти, побути поряд зі старіючими батьками, спілкуватись з друзями рідною мовою.

Коли бачиш, що твої сили, вміння, знання нікому не потрібні, то не так легко підтримувати впевненість в собі і віру в краще. Знаєш, що буде краще. А коли? Як казала одна розумна людина: «Перших сто років тяжко, далі буде легше». Невже я народилась занадто швидко, і вже не побачу того «кращого життя»? Невже нам треба втікати з цього тонучого корабля, де залишаються тільки діти й літні люди? Й шукати долі в чужих світах?

Але ж я не хочу, мені тут подобається. Я люблю цю країну за її високі гори й чисті води, за її тисячолітню культуру й привітних людей. Я хочу жити в той час, коли слова «Я українець!» звучатимуть гордо; я хочу, щоб мої діти виросли в стабільній і щасливій країні.

Ми зможемо щось зробити. Якщо захочемо. І так виходить замкнене коло. Ми невдоволені тим, що маємо і все-таки терпимо. Бо що ж можемо зробити? Чекаємо, що хтось прийде й зробить нам красиве життя. Не прийде. Тільки в ваших інтересах покращити своє становище. Допомогти оточуючим. Поговорити з своїми дітьми про те, що їх цікавить, показати, що ви їх любите. Робити порядок навколо себе – а також у своїй голові. Всюди навкруги смітники – їх нам зробили не чужі люди. Наші підлітки проводять час у барах. Невже їм немає куди піти? І хто в цьому винен? В селі з населенням майже в 3500 осіб може бути своя амбулаторія з сімейним лікарем й стоматологом, а не просто ФАП. Треба тільки задуматись й щось вирішити. Все в нашому житті крутиться навколо грошей, і нічого з цим не поробиш. Але дивує відсутність будь-якого ініціативного проекту, який давав би робочі місця й приносив прибуток. Дивує байдужість тих, хто може щось зробити.

Несвяткова стаття вийшла. Наболіле. В 20-річних часто так буває: відчуваєш, що вже досить мовчати. Може, щось зміниться. Хтось почне думати, інший буде цінувати те, що має. Можливо, й Україна скоро перестане терпіти таке ставлення. Але що ж ми тоді робитимемо?

Привітаймо її з днем народження! Я вдягну вишиванку, послухаю українську музику, подякую тим, хто не пошкодував сил, здоров'я і життя заради нашої свободи, обійму близьких людей. І скажу подумки: « Я люблю тебе, Україно! Я рада, що народилась на твоїй щедрій землі серед милих серцю людей. Я вірю, що нас чекає найкраще майбутнє, бо ми його заслуговуємо, бо зробимо все можливе й неможливе! Я горда з того, що я українка!»