Жива історія, донесена до наших днів свідками минувшини вражає своєю реалістичністю та самобутністю.Такою живою історією є спогади, щоденники, нотатки , свідків минулих днів.Вони мов жива книга, що оживає та відтворює історичну минувшину Саджавки, без яких історичний літопис подій стає сухим і суто хронологічним.

Пропоную читачам нашого сайту фрагменти спогадів саджавчанина Ярослава Зубаля під назвою «Спогад гімназиста» опублікованих в 1962 році в Торонто.

Коломия була для мене мрією в моїх дитячих роках. З недалекої Саджавки, що віддалена двадцять кілометрів у напрямі на Делятин, мої батьки частенко заїжджали кінною фірманкою до Коломиї і часом брали з .собою нас, дітей. І це була для нас ве­лика втіха побачити таке велике місто, коли ми йо­го порівнювали з малим сусіднім містечком Ланчином, чи навіть з Делятином. А возив нас наш сталий візник, статечний господар Роман Кухтар. Він возив нас усюди, де було треба, ми й не могли подумати, щоб хто інший з нами їздив. Як сьогодні бачу його кремезну похилену постать з батогом у руці. До речі, він тим батогом ніколи не бив коней, бо їх жалував, як добрий господар. Перед кожною фігурою чи хрес­том здіймав капелюха, а взимі клапаню, і побожно хрестився.

Яка ж це була радість для мене! Я вже міг носити мундур і один срібний пасок на комірі та українсь­ке "Ґ" на шапці. Так буду парадувати по цілій Ко­ломиї, а потім у рідній Саджавці, а всі будуть мене подивляти. Здавалося мені, що всі будуть дивитися тільки на мене.

По вакаціях ми з братом пішли на "станцію" до родини Стрижевських при вул. Гетьманській, на­проти маєтку багатія Зіми, спольщеного англійця. А в сусідстві Тадзьо Вебер, учень другої кляси поль­ської гімназії, був товаришем забав. Грали ми в пера, ґудзики, в ножики і стріляли з лука.

З професорів найбільше мені подобався проф. Шпитковський, що відносився до учнів, як добрий батько до дітей, завжди усміхнений, а мене то він називав "маленьочким". Учив він історії "України-Руси". Суворий і страшний, але й справедливий, був проф. Богдан Левицький, що вчив німецької мови. Я трохи боявся його, а не так його, як тих його дов­гих і страшних на вигляд вусів. Кривди мені він не робив, бо я вчився добре.

Зараз після проф. Шпитковського ставив я проф. Дмитра Николишина. Був він добрий до нас, мав дуже милозвучний голос, у мові і в співі. Співав у церкві на гімназійній Службі Божій, як соліст, "Свя­тий Боже" так чутливо, що ми слухали, як заворо­жені, і сльози ставали нам в очах. Зоології і ботаніки вчив проф. Марків, похилий і хоровитий  чомусь не любив бурсаків і "сикував" їх, як казали това­риші. Ці предмети мені дуже подобалися,  це ж природа, що її можна і треба любити. Казав він нам вивчати латинські назви всіх рослин і звірів, з чого дехто був невдоволений, але мені це труднощів   не справляло, я мав добру пам'ять і всі ті назви до сьо­годні пам'ятаю. Цей професор подобався мені ще й тим, що провадив нас, цілу нижчу гімназію, на при­родознавчі прогульки, звичайно на Воскресінецьку Гору. По дорозі звертав нашу увагу на все, що було цікаве з природознавства, на рослини й звірята. Для мене, а може і для всіх, була це велика приємність. Та тут ми вперше стрінулися з небезпекою, а саме з коломийськими батярами. Ці останні були пострахом для учнів, зокрема молодших, що не вміли битися і не знали всіх способів такої боротьби, де входили в гру ножі, боксери чи каміння.. Хтось саме доніс, що батяри збираються напасти на нас в поворотній до­розі під містом. На всіх нас упав білий жах, ми ж були малі діти. Були щоправда в гімназії два брати Миронюки, старші учні, що їх батяри' боялися, як огню. Вони вже нераз добре провчили тих батярів, це були сильні й бойові хлопці, що били без милосердя, то й батяри їх здалеку обминали. Як тільки де з'явилися брати Миронюки, батярня зникала як камфора і сту­денти почувалися тоді безпечні. На жаль, не було з нами тих наших оборонців Миронюків і нам треба було самим думати про безпеку. Власне, спасителем виявився тут проф. Марків, що витягнув великого пістоля і так нас провадив додому. Може це пронюхали наші вороги, ніхто нас не чіпав.

…………………………………………………………………………………………………….

Директором гімназії був дуже поважний і спо­кійний Софрон Недільський. Він носив золоті оку­ляри і рідко заходив до кляс. Ніколи не чув я, щоб він на когось крикнув.

Стоїть мені в пам'яті подія, пережита в Коломиї на коротко перед першою світовою війною. Це були "цісарські ім'янини", на них уже не було часу піз­ніше, в війні. Чи ми, українці, йшли на ту параду з примусу, чи з правдивого австрійського патріотизму? Мабуть і одне і друге, бо ще багато тоді було наших людей, що почувалися українськими і заразом авст­рійськими патріотами. Одного гарячого літнього дня довжелезний вуж української молоді, двійками в кар­них рядах прямував з гімназії до т. зв. магістрату чи ратуша. Нас провадили професори з директором Соф-роном Недільським на чолі. Директор і деякі старші професори в парадних уніформах, з наполеонськими шапками, золотими комірами і шаблею при боці. Учні маршували кляса за клясою, кожен у недільному мун­дирі. Десь грала бадьорі марші військова духова оркестра. Перейшли ми ринок і ввійшли до великої ратушевої залі на торі. Тут була вже маса всякого народу і нам трудно вміститися, збилися ми в один кут. Зачалася парада з музикою, довгими промовами і т. п., а ми стояли й стояли, майже цілий день. Ноги нам обімліли, рясний піт з нас стікав. Це була справ­ді мука, і за яку ідею? Все за "Найяснішого Пана Ці­саря", як нам казали. А що ми, українці, мали за нашу вірність "тирольців сходу"?

……………………………………………………………………………………………………

Приємно було відпочивати на вакаціях по трудах цілорічної науки. Нагородою за добре свідоцтво при кінці шкільного року був виїзд на Закарпаття до за-лізноводних купелів у Квасах-Буркуті над річкою Ти­сою. В часі перших моїх вакацій застукала нас війна з усіма своїми — страшними для старших і повними цікавосте для молоді •—проявами. Всі постановили, що треба втікати від "москалів". От і втекли ми да­леко, бо аж на двадцять кілометрів у гори, до села Луги коло Делятина. Минув місяць, прийшли "мос­калі", показалися не такі страшні, як ми думали, от ми й вернулися додому. Про науку не могло бути мо­ви, ми й не нарікали на те і так зійшов нам рік. Вер­нулися австрійці, знову почалася наука. Головний будинок, де містилися обидві гімназії, українська й польська, зайняло військо на шпиталь, а ми тинялися по різних кутах. Ішли воєнні роки, пересувалися фрон­ти, гук гармат раз наближався — і тоді учні раділи, що не буде науки, — а потім знову віддалявся і жит­тя до певної міри нормалізувалося. Прийшов 1917 рік, а з ним відродження україн­ського народу до свого власного державного життя. В нас тоді настала велика радість, бо ми вже думали, що там усе зрусифіковане і завмерла національна свідомість. Кожна вістка, що приходила зпоза Збру­ча й доносила про нечуваний ріст народнього життя, будила серед нас великий підйом і надії. Одного дня відбулася в Коломиї величава маніфестація, всена-ціональна і спонтанна. Сформувався величезний по­хід через місто, в ньому взяла участь людність міста й цілого повіту, число маніфестантів подавали на 60 тисяч осіб. Наша гімназія взяла участь у поході, як організована одиниця, ми, гімназисти, маршували з синьо-жовтими стрічками на грудях. Це був один з краших днів у житті української Коломиї.

У воєнні роки відбувалися в нашій гімназії вій­ськові вправи, що їх провадив проф. П. Рибчук.

При кінці місяця жовтня не було науки в гімна­зії, я перебував у рідному селі Саджавці. Саме в день 1 листопада рішився я поїхати поїздом до Коломиї, щоб дещо розвідатися і полагодити всякі дрібні спра­ви. Був погідний і соняшний осінній день, як вимрі­яний на таку величаву подію, що мала в ньому від­бутися. Нічого не знаючи і не прочуваючи, спокійно сидів я в вагоні, аж раптом моє вухо зачуло слово "революція", що повторялося більше разів у розмові молодого польського залізничника з якимсь добро­дієм. Став я прислухуватися, та не міг багато почути й зрозуміти, вони розмовляли півголосом і видно бу­ло, що хотіли це затримати в секреті перед подорож­німи. Зрештою в тих часах було більше революцій в Европі і можна було їх розмову з натяками на рево­люцію віднести до багатьох інших країн.

Їдучи потягом, я завжди любив приглядатися краєвидам. Хоч не раз та й не два. їхав тим шляхом і, здавалося, знав там кожне дерево і кожен закрут дороги, та все знаходилося щось нове для ока. Ми­нули ми село Іванівці і затрималися коротко в Товмачику. Направо гора Діл, її узбіччя вкриті лісом, що мінився багатством осінніх кольорів листяних дерев. Наліво — лагідний склін гори, густі мішані ліси, міс­цями чисто шпилькові. Якийсь час їде поїзд молодим ліском, а дальше видно величаву діброву, що її піз­ніше зовсім вирубано. Такої гарної дубини не багато зустрічав я пізніше в світі. Ми вже на зупинці Раківчик, а зараз буде Коломия. Снігу ще нема, — чу­дова соняшна погода, день напрочуд гарний і теплий.

Густішають рейки і ми в'їжджаємо на коломий­ську станцію. Нічого надзвичайного не завваживши, виходжу на перон і тоді аж вдаряє мене якийсь див­ний рух, крутиться багато вояків —- якась метушня. Бачу — вояки австрійські, ми привикли багато їх ба­чити в воєнному часі. Уніформи австрійські, тільки на шапках мають синьо-жовті кокардки. Я не знав, як це пояснити і якось не смів запитатися котрогось з вояків, з якої нагоди вони так удекоровані. Були в мене різні думки: може має бути якась парада і вояки так для фантазії себе відзначили тому, що вони укра­їнці. В тих часах уже не було колишньої строгої ди­сципліни в війську, тоді все зачинало розлазитися і ніхто не звертав уваги на різні факти, давніше не­можливі. А далі, я ще думав, що може це якась стрі­лецька частина, не маючи стрілецьких одностроїв, на­дягнула австрійські уніформи й додала собі україн­ські відзнаки. Підсвідомо може я й прочував у своїй душі, що сталося щось велике і зайшла якась полі­тична переміна, та я може навмисне не питався ні­кого, не хотячи розвіяти прочувань світлого моменту, що леліявся в душі від раннього дитинства.

Покрутився я трохи на двірці та й пішов до мі­ста. А дорога ця далека, майже три кілометри. Чо­гось легко й радісно було мені на душі, я не спішив­ся, ішов поволі. Вже минув на закруті військові ка­зарми — не завважив ніякої зміни. Дійшов до ткаль­ні Загера, де приміщено пізніше магазин харчів для міста "Добробут". Скоро я вже на другому закруті, звідки видно вже центр міста і тут розкрився мені чудовий вид. На будинках староства і пошти, що лежать напроти себе, маяли довгі прапори. Думав я, що це і прапори австрійські — чорно-жовті — та ні, це таки синьо-жовті, наші, українські! Протираю очі, важко в те повірити. Мою надію, що це вже таки та революція, що про неї натякав у потязі згаданий поляк-залізничник, скріпив ще один факт. Перед пош­тою вантажні авта, всідають на них наші стрільці, при них стрілецький старшина — всі при повній зброї. Це вже щось значить, мої сумніви розвіваються.

Підходжу до ратуша і тут стоїть ряд вояків, усі з синьо-жовтими стрічками на шапках. Я вже прямо підходжу до одного з вояків і питаюся, що властиво сталося. Цей відповідає, що в цілій Східній Галичиніукраїнці перебрали владу і вже є Самостійна Україн­ська Держава. Мені хотілося обіймати й цілувати тих наших милих вояків, що їхнім зусиллям і зброєю вста­новлена наша держава. Стою як зачарований, збе­рігаю повагу хвилі і милуюся новим для мене видом. Біжу на свою "станцію" — тут майже всі поза домом. Це при вулиці Дідушицьких. Господар уже на службі, як старшина української армії, а господиня, хоч римо-католицького обряду, але українська патрі­отка, вже в комітеті наших жінок, що займається прохарчуванням вояків у перших днях, коли ще не-зорганізована військова кухня. Вони збирають і зно­сять харчі, варять у кітлах і видають "менажу". Пра­цюють по дванадцять і більше годин на добу, забули про свої доми, родини й усе, що з тим зв'язане. Ми, студенти, голодуємо, та ми вирозумілі, це ж творить­ся на очах наша держава, наш уряд, армія, цілий ад-міністраційний апарат молодої держави. Наша невтомна пані М. прибігає додому пізно, о 10 або й 11 годині вночі, питається, чи ми голодні. Не треба й відповідати, всі голодні, але.радимо собі, як можемо, ми ситі загальною радістю, що запанувала в місті.

Скоро проголошено початок науки в українській гімназії. Ми дістали приміщення в тому крилі гімна­зійного будинку, де давніше мали науку поляки. В новодобудованому для української гімназії крилі по­міщено військовий шпиталь. Поляки не мали науки в гімназії, не хотіли визнати української влади. Ко­ли ми вперше ввійшли до тих кляс, де колись вони вчилися, зробило це на нас прикре враження. Це бу­ла понура й стара будова, дерев'яні сходи, всюди темно і непривітно. А для наших і хворих і ранених вояків потрібно ясних, веселих і здорових приміщень.

Поплили перші дні під Своєю владою. Наука від­бувалася нормально, хоч професори часто змінялися. Один чи два приходили в військових уніформах і на­віть при зброї. Якась привітна й тепла атмосфера запанувала в клясах і відношення професорів до уч­нів стало більше батьківське. На мурах міста появи­лися перші оголошення до людности міста, на трьох мовах: українській, польській і жидівській. Україн­ська влада виявилася демократична й толерантна до меншостей. Усім громадянам запевнювано безпеку та спокій і вимагано придержуватися законів і спів­працювати з владою для нормалізації життя в воєн­них умовах. Всюди панував зразковий лад і поря­док, життя йшло спокійно. Творилися щораз то нові клітини адміністрації. Я сам мав нагоду бачити, як мешканці міста й повіту зголошувалися масово в різ­них справах до урядів і як там з місця полагоджува-но багато справ для громадян, без уваги на їхню на­ціональну приналежність. Головно видавалися пере­пустки на переїзд, полагоджувалися теж різні тор­говельні чи інші справи. В крамницях товари прода­валися без обмежень. Появилися часописи, як станиславівська "Республіка", і місцевий "Голос Покуття" та ще інші. Дивно 'виглядали ті часописи, друковані на пакунковому папері в різних кольорах: синьому, рожевому, сірому й інших, папір з одної сторони глад­кий, з другої рапавий. А як розхапувалися ті свої рідні часописи! На першому місці подавалися віст­ки з фронту, що створився у Львові. Всі ми сподіва­лися, що наші війська скоро опанують ситуацію, забе­руть Львів і фронт з поляками створиться над річкою Сяном.

Минули два тижні, непевні і тривожні. На третій тиждень положення погіршилося, а 22 листопада на­ше військо мусіло уступити зо Львова. Ця прикра вістка не залишилася без впливу на життя нашої гім­назії. Зараз з початком війни директором став Прокіп Мостович, людина в праці солідна й енергійна, але для учнів сувора і часом непривітна. Однак під зовнішньою поволокою строгости скривалася любов до добрих і пильних учнів і патріотичне серце. Це пі­знали ми після 22 листопада. Наука в вищих клясах припинилася, нас зібрано в одній залі. Ввійшов дир. Мостович з засумованим обличчям і промовив до нас правдиво по-батьківськи і щиро. Ми не звикли до та­ких чутливих слів від нього і спочатку дивно якось було слухати його мови. А в нього голос тремтів від зворушення, коли промовляв до нас:

— Дорогі діти! Наші війська, що до тепер у не­вимовно важких умовинах хоробро трималися й обо­роняли місто Львів — мусіли з болем серця на наказ Головної Команди залишити місто, щоб не наражуватися на великі втрати від ворога. Ворог зайняв від­разу ключеві позиції — з кожного вікна, з дверей, з дахів і з пивниць сиплеться град куль на наших во­яків, що походять з сіл і непривичні до вуличних боїв. Ворог — це переважно міський елемент, що, мавши перевагу і більшість у Львові, використовує своє до­гідне положення, щоб знищити невеликі ще відділи нашого війська. Тільки на виразний наказ свого ко­мандування уступили наші вояки з міста. На вас, до­рогі мої, тяжить обов'язок прийти з допомогою сво­їй молодій державі. Ви мусите роз'їхатися на призна­чені вам місця і там повести пропаганду за поповнен­ням нашої армії новими вояками. Проголошено загаль­ну мобілізацію, щоб, зміцнивши наші ряди, відзискати втрачену столицю. Я певний, що ви, як добрі сини своєї нації, не заведете покладених на вас надій і зробите все, що можливе. Ідіть і виконайте сумлінно те, чого вимагає від вас загрожена батьківщина.

Ці слова зробили на нас велике враження. Нам справді здавалося, що багато зможемо зробити, при­наймні ми були перейняті гарячим до того бажанням. Та ми помилилися. Сільський елемент у своїй біль­шості був національно малосвідомий. Хто свідоміший, той пішов до Українських Січових Стрільців, а інші були в рядах австрійської армії, не вернулися ще з різних фронтів. А котрі повернулися, то були до краю перевтомлені довгими роками війни. Кількарічне пе­ребування в окопах і землянках, часто під гураганним огнем артилерії, рукопашні бої, перемерзання й голо­дування — це все до решти вичерпало людей фізич­но і розстроїло нервово. І це треба було взяти до ува­ги, дати їм бодай короткий час на передишку й від­починок. Смертельно втомлені люди не реагували на­віть на полум'яні заклики до рятунку загроженої батьківщини.

Але завдання нам дали і ми мусіли його викона­ти. Що могли зробити молоді хлопці, учні, скажімо, п'ятої гімназійної кляси? А такими були ми два, цеб­то я і мій співробітник у цій місії, ще менший від ме­не Летя Вигнанський. Я не мав жодного політичного вироблення і досвіду в таких справах, не знав, як за те братися. А ми мали скликати в даному містечку чи в селі віче і там промовити до зібраних у патріо­тичному дусі, заохочувати молодих людей, покликаних до війська, щоб вони не ждали на свій реченець, щоб голосилися вже, негайно, бо батьківщина загро-жена і кожна година дорога. Я не уявляв собі, як я вийду на трибуну і стану говорити до людей, що з них деякі 'багато пережили, не з одної печі хліб їли і були може мудріші, а напевно більше досвідчені від нас, жовтодзюбів. Потішала мене думка, що там на місці хтось нам поможе, а також те, що мій товариш по праці, Вигнанський, був хлопець дуже проворний і зарадний, у кожнім положенні вмів знайти якийсь вихід.

Обидва ми дістали посвідки з Військової Коман­ди з призначенням негайно їхати до Коршева. Це ве­лике село на залізничній лінії Коломия — Станиславів, третя станція від Коломиї. Ми зараз побігли на стан­цію і там довідалися, що сьогодні туди не їде жоден поїзд. На рейках стояв паротяг під парою в напрямі на Станиславів. Мій Петя — хлопець спритний, нема неможливого для нього. За якийсь час ми вже ви­дряпувалися на машину і скорр заїхали до Коршева. Начальником станції там здавна був українець, Во­лодимир Кобринський, тепер йому призначено це становище в Коломиї, а в Коршеві за начальника став колишній гімназист з Коломиї, Бабюк. Отож ми поін­формувалися в нього і в Громадському Уряді села, які там настрої. Переконали нас, що нічого не осяг­немо. Загальна думка була, що всі покликані до вій­ська ставляться своєчасно, але шкода й говорити, щоб хтось зголосився скоріше. Вони добре знали своїх людей і радили нам навіть не заторкувати тої справи, бо це могло викликати негодування і ферменти. Ввесь час ходили ми по селі, контактувалися зо свідоміши­ми громадянами, говорили з людьми, а вкінці мали нараду в Громадському Уряді. Зібравши вістки про настрої в громаді і про її можливості для помочі ук­раїнській владі, вернулися ми до Коломиї і здали звіт про вислід нашої поїздки. Мій супутник Петя придбав десь по дорозі великий військовий пістоль і вже "при зброї", більш певний себе верталися додому. Не знаю, який успіх мали поїздки інших товаришів, якось було тихо про те.

Життя в Коломиї щораз більше стабілізувалося, військова й цивільна адміністрації працювали віддано і ревно для молодої держави. Ще в половині зими 1918 — 1919 рр. Коломия представляла собою доволі відрадний і 'бадьорий вигляд. В місті було багато війська, що там переходило свій воєнний вишкіл, ба­гато теж старшин. Військові відділи, що верталися з вправ, маршували вулицями, часто грали духові оркестри знані українські мелодії. Вояки співали в поході, але занадто часто було чути московські воєн­ні пісні, як "Чубарики-чубчики", "Соловєй-пташечка", "Яблучко" й інші. Через те було негодування і в пре­сі це гостро критикувалося. Отож співали ці пісні поворотці з московського полону або зо східнього фронту. Але потім усі вже співали тільки українсь­ких маршових пісень.

Зима вдалася дуже сувора. Впали сніги й потис­нули морози. З браку палива наука в гімназії перери­валася і нас звільнили на неозначений час. Було тоді в місті голодно й холодно, то й прийшла мені думка вибратися додому, до Саджавки. Мені відраджували, мовляв, замерзну по дорозі, вовки можуть напасти або якась інша мара вхопити, бо, дорога йшла попід ліс. А це вже було сполудня і було певне, що ніч зло­вить мене десь на половині дороги. Залізниця курсу­вала теж нерегулярно, через недостачу палива, часто в дорозі пасажири самі мусіли заготовляти дрова в лісі, щоб їхати далі. Про вугілля не було й мови. До того вагони не опалювалися, шибки в вікнах в біль­шості повибивані — все те, в додатку до тріскучих морозів, відстрашувало людей від їзди. Як міг найтепліше, так я одягнувся і десь коло другої пополудні рушив у дорогу.

Тільки вийшов' я з міста, де розходяться шляхи на Делятин і Печеніжин — та й збився з дороги, бо всюди біло, сніг усе зарівняв: Пройшовши з кілометер спостерігся я, що йду зле, завернув і знов стратив майже годину дорогого часу. Коли ж вийшов я на відкрите поле, треба ібуло місцями по пояс бродити снігом, так завіяло дорогу. Ще й вітер докучав збо­ку, я заслонявся хусткою. Зійшов я з Дятьковецької гори й дійшов до коршми в Шепарівцях. Кортіло мене вступити й загрітися, але я покинув цей плян, бо скоро мала запасти ніч. Вона й зловила мене коло дерев'яної лісничівки на половині дороги. Потемніло — а тут ні живої душі, ніхто не йде ані не їде. Неза­баром стрінув якусь жінку, дуже зрадів нею, все ж відрадніше йти вдвійку. Але вона йшла тільки до Товмачика, яких два кілометри, і мені звідти лишалося бити ногами ще добрих сім кілометрів. Розмовляли ми лро нашу владу й відносини на селі. На селах лю­ди вже відчули, як багато краще жити в своїй дер­жаві, і моя супутниця раділа, що ми дочекалися Укра­їни. Багато людей спантеличила вже тоді ворожа пропаганда, дехто по селах нарікав на "своїх панів", кажучи, що їм одне, яка влада, бо їх ніхто "не скине з хлопа".) Не треба було їм довго ждати, щоб переконатися, що все таки свій "пан" кращий від чу­жого, а наших східніх 'братів уже почали і "з хлопа скидати".

Добре перемерз я і втомився, коли дійшов до хати, до рідних. Не пізнали мене в хаті, такий я чер­воний був від вітру й морозу, та й не сподівалися ме­не в таку негоду. Мама, як звичайно, жалувала мене, нагодувала й напоїла чим було найліпшим у хаті. Я розказував новинки з міста, а мені оповідали про на­строї на селі. Багато було сумного. За багато випад­ків дезерції, а в селі Заріччя під Делятином дезертири створили навіть фронт проти свого українського вій­ська, висланого завести там порядок. Та це, на ща­стя, був виняток. Тішило нас, що з повітового міста Надвірної (приходили розпорядки зо староства й шкільного інспекторату в українській мові, — а це перед тим 'було неможливе. На селі спокійно, не чу­ти про крадежі й грабунки. Про порядок дбала сіль­ська міліція. Був наказ віддати зброю і військові ре­чі, сам я був свідком, як міліція сконфіскувала вій­ськовий одяг у сусіда-жида, підстаршини австрій­ської армії.

Коли трохи потепліло, я знов вибрався до Коло­миї. Тут був великий рух. Саме проголошено форму­вання т. зв. Козачої Дивізії, та не знаю, який був успіх того. Зима минала, вже з'являлися перші проблиски весни.

Одного дня я з товаришем Ґенком К. зголосився до війська в команді міста. Нас не прийняли. Сотник д-р Бемко поклепав мене по рамені, кажучи:

— Мій молодий друже, ти ще за молодий і за слабий, ще не зможеш носити кріса.

Не покидала мене надія, що пізніше це мені вдасться — всі ми хотіли йти до війська і з заздрістю гляділи на наших старших товаришів, що вже ходили в військових одностроях.

Так пройшов місяць травень і захитання фронту під Львовом. Виявилося, що не стає амуніції. А під Коломиєю, в Королівці, був великий склад австрійсь­кого воєнного добра й цілий магазин амуніції. З вогкости вона була дещо перержавлена, треба було її чистити, купати в оливі й натирати вазеліною. До того діла призначили гімназистів. Ми дуже зраділи, що хоч у той спосіб зможемо помогти своєму війську. Величенький наш відділ під командою кількох пласту­нів пішов одного дня раненько до Королівки на ту ро­боту. Там нас прийняли німці, підстаршини австрій­ської чи німецької армії, що залишилися в українсь­кій службі, як спеціялісти. Німець спершу впевнився, чи "оллє зінд да?") а тоді вияснив нам докладно, як маємо працювати. Ми чистили крісові набої від іржі піском та ще чимсь, мастили вазеліною і скла­дали в дерев'яних скринях. Ми ревно взялися за ту роботу, ходили до неї кожного дня і тішило нас, що добре справлялися — купи амуніції росли швидко і німці нас хвалили. Та не довго тривала наша радість і наша робота.

Надійшов трагічний для Коломиї день 23 травня 1919 року. Ми саме верталися зо своєї щоденної ро­боти і бачили по дорозі, як залізничими рейками ішли окремі наші вояки в повному озброєнні, з добре ви­пханими наплечниками всякого добра. їх ставало все більше й більше, вже й цілі гурти з'явилися на дорозі. Ми запитувалися в людей і довідалися про страшні речі. Ці вояки, що належали до двох стаціонованих у Коломиї 'полків, самовільно вийшли з казармів, набрали в ткальні Заґера, де були магазини "Добробуту", всякого добра, головно муки й цукру' ішли до своїх домів.

Дуже це нас розлютило й огірчило. Тяжко було нам зрозуміти, що властиво сталося, і погодитися з тим, що все вже втрачене. Пішли ми гуртом до Ко­манди Міста, щоб віддати себе до диспозиції, хоч деякі наші товариші були проти того, але їх закри­чали, прозиваючи трусами й боягузами. Було нас коло сотні і пішли ми в делегації з нашою пропозицією. В передсінку побачили ми кілька коротких кавалерійсь­ких крісів і втішилися, що може нас озброять. Та нам подякували за нашу готовість служити своїй владі і переконали, що це не багато поможе, бо вже наш Уряд вибирається зо Станиславова, а й румуни пе­рейшли кордон і скоро будуть у Коломиї. Це нас ду­же засмутило, із розпукою в серцях пішли ми по ву­лицях міста. Нараз почули ми бадьорий вояцький спів. Якась колона маршувала в найкращому війсь­ковому порядку, в повному озброєнні. Це відходила на двірець старшинська школа під енергійною коман­дою своїх старшин, Макса Микитюка й Адольфа Кардаша. Неначе не обходило їх зовсім те, що діялося довкола, вони робили своє діло, легітимували стріч­них вояків, що крутилися по місті, і забирали їх з собою.

Через кілька днів поляки захопили місто. Це були місцеві таки поляки, що повиходили з укриття, а зброї було всюди доволі.Одної ноч і вив'язалася перестрілка коло мосту на Пруті. Хтось пустив чут­ку,що це гуцули з гір сформували відділ і пробували взяти місто.Рано виявилося,що надійшли вже румуни і почали перепалку з поляками, не пізнавши їх. Ру­муни зайняли Коломию і ціле Покуття по Делятин і завели тут свої порядки. Жаль і сміх збирав, коли дивитися було на те військо. Чорні, обідрані, одні в постолах, другі в кальошах, а то й босі. Кріси на шнурках, а т. зв. вікелькамаші) на ногах розвивалися часто і стримували вояків у марші. Казали, що одна добра сотня нашого війська була б загнала їх аж за Чернівці, а то й за Букарешт. їхній генерал Задік ви­давав накази, розліплювано їх на мурах міста. Па­м'ятаю, як возили вони якогось заржавілого скоростріла, а все того самого, раз з Коломиї до Делятина, а на другий день з Делятина до Коломиї. Мабуть для застрашення, щоб ніхто не важився на них нападати. При тому кіннотники їхали на худих шкапах, а стре­мена в них бували з солом'яного перевесла. Сміялися з них люди, та гіркий це був для нас сміх, що такі "цигани" прийшли на місце нашої влади."

Говорено ще, що в часі, коли поляки займали місто, один польський ксьондз мав стріляти до наших вояків, що відходили. Чи вбив кого — не знаю, але це знаменний факт, що свідчить про шовіністичне звиродніння. Мав це бути ксьондз Клюс.)

Сумно почалися наші вакації... А в місяці вересні зачалася правильна наука, я перейшов до шостої кляси. Молодість не довго потапає в горю, сум у неї скоро розвівається. Поволі почали ми назад входити в гімназійне життя з усіма щоденними дрібними ра­дощами і смутками. Разом з іншими товаришами записався я на курс танців до Корна. Був це малий, рухливий жидок, що як довго можна було запам'я­тати, учив танців коломийську молодь. По якімсь часі ми вже танцювали з дівчатами з дівочої гімназії і з семінаря. Тут починалися наші перші, плятонічні, гімназійні кохання — танцювали, зіжхали, дарували дівчатам квіти і співали їм серенад...

Обидві гімназії, українська й польська, містилися в тому самому будинку. Хоч були вони під одним да­хом, то не було мови про якісь відносини між нами — культурні, чи спортові. Поляки бо вважали себе панівною клясою, а ми мали себе за автохтонів нашої землі, на поляків дивилися, як на зайдів. Тому й не було ніяких взаємин, хіба ворожі. Нагода до того траплялася найчастіше зімою, коли на середній, най­довшій, перерві між годинами науки, стрічалися ми на спільному подвір'ї і тоді йшла війна сніговими ку­лями. Поляки були завзяті, а ми хоробрі і звичайно вони не могли встоятися перед нами. Одного разу ми так натиснули на них, що вони почали тікати ще пе­ред кінцем нерериву. Тоді то прийшов директор поль­ської гімназії, Воронь, і накинувся на нас з лайкою, з пересердя за поразку своїх учнів. Скільки нена-висти було в його злющих очах! В своїй шовіністич­ній лютості забув він про свою повагу і про всякий такт директора школи. Яке ж могло бути співжиття, коли такий директор провадив свою школу?

Пізніше так розкладено науку в обидвох гімна­зіях, щоб на переривах ми не стрічалися з поляками. Тоді йшла війна між нами самими — паристі кляси проти непаристих.

В клясі нижчій на два роки від моєї, де був мій молодший брат ( тут автор має на увазі  брата Івана Зубаля, В.Г.), знайшовся наш гімназійний поет, що описував жартівливими віршами долю й недолю гім­назійного життя. Ці вірші ходили відписами по міс­ті, багато з них забулося, а для прикладу подаю тут декілька:

До півночі вчора вчився,

Рано в третій пробудився —

Латину кував,

А у школі на годині,

Як учора, так і нині,

Двійку обірвав.

Раз мій брат зайшов у сварку з Бехметюком, ви­соченним хлопцем з малою головкою на довгій шиї. Прозивали його чомусь "Гефайстом" або "Божим ковалем". А мій брат був малий і грубенький, любив багато балакати, його в клясі називали "галайком". Отож ця сварка закінчилася бійкою, що стала Івантишинові темою для довгої гімназійної епопеї, з якої пам'ятаю уривки:

А Зубаль той молодецький

То Галайко саджовецький,

То прискочить, то відступить,

Гефайста між очі влупить,

Аж по клясі ляск ішов.

А за вчинок свій безмірний ,

Він від панни Гевричівни

Медаль з буряка дістав

Прості й немудрі ці рими для читача тепер, але в свій час вони давали багато радощів і сміху нам, кожен чекав, що то нове напише Івантишин на дру­гий день.

Рідне й дороге нашим серцям місто Коломия завжди буде нам спогадом про мрії юнацьких років. Коли ми залишали її востаннє, не знали, що розлу­чаємося з нею на такий довгий час. Може й тому та розлука не була така прикра й боляча тоді. Минали роки і ми усвідомили собі, що втратили щось дуже дороге, туга щораз частіше заглядала до нашого серця. І ще й тепер до болю хочеться засісти в тих самих клясах, де колись сиділи малими хлопцями, щоб наші професори прочитали нам шкільний ден­ник, як колись, за тих щасливих, безжурно-веселих і радісних дитячих років