Публікуємо вірші з збірки Мирослави Гордєєвої (Мельник)

Дайте мeнi паперу листок! 

Хлюпну на нього печаллю рядків.

Потім пущу у весняний струмок 

Човенцем білим прожитих років.

Тала вода понесе між голгоф 

Дзвінкість метафор й епітетів схлип. 

Щогли гіпербол i палуби строф 

Крутуж веселий затягне углиб.

I, відштовхнувшись від смутку пером, 

Я попливу у незвіданий світ,

Де мене кличе заквітчаним сном 

Вся потаємність моїх юних літ.

Ви поезія, вірші? 

Чи тільки слова? 

Ліна Костенко 

Це не віршi, це тільки слова,

Спрограмовані втеклими днями, 

Та чорнило, що з серця сплива,

I перо - не із віяла дами.

I рука те перо не лиша. 

Тільки вічність - найкращий арбітр. 

Це не вірші мої, це душа, 

Що згоряє у спалахах літер.

ДЗВІНОК НА ПРОЩАННЯ

Дзвінок на прощання - i ми вже дорослі

На cepцi i туга, i радість, i сум...

По світлій дорозі, по довгій дорозі 

Незнаній  дорозі літа понесуть.

Далеке майбутнє, що наче на Mapci,

Тепер підійшло, поманило крильми... 

У ніжному вальсі, весняному вальсі,

Прощальному вальсі кружляємо ми.

А там, за порогом, жде кожного доля, 

Де будуть не раз полини i меди. 

Прощай, наша школо, побачимось, школо, 

Бо з нами ти, школо, в серцях назавжди!

Ти в нашій судьбі, як сльоза непролита, 

Як сонцем зігрітий притихлий наш клас, 

Де кожен учитель, терплячий учитель,

Найкращий учитель чекає не нас.

Ми більш не зійдемося в нашому класі

Прийдуть вже не учні сюди, а батьки... 

Сьогодні ж у вальсі, шаленому вальсі,

Нестримному вальсі кружляють роки.

НЕ ПЛАЧТЕ, МАМО 

(Героям Крут)

Нас тут триста, як скло, 

Товариства лягло. 

Тарас Шевченко

Тихо падає сніг. Гулко капає кров 

Десь з-під серця, що в холод закуте. 

Не жалію я, мамо, що вчора пішов 

В бій смертельний під станцію Крути.

Я лежу на снігy, що червоним стає, 

Наче маки у нас на городі. 

Пам'ятаєте, мамо, дитинство моє?.. 

Ви співали мені про свободу!

Перед смертю я згадував рідне село. 

В «Кобзарі» Ви узимку читали: 

"Нас тут триста, як скло, товариства лягло..." -

Так, мов долю мою віщували.

Я хотів нагадати чи Вам, чи coбi — 

Україна не втратила сили. 

Ми, віддавши себе у тяжкій 6opoтьбi, 

Порятуєм її від могили.

Вибачайте мені. Я інакше не міг. 

Краще вмерти - та волю здобути.. 

На могилу мою тихо падає сніг. 

Мамо, мамо, не плачте, це – Крути!

Охрип смичок і розгубився пензель,

В німотній тузі розлилась душа, 

І тільки пам"ять свій скорботний вензель

На вечорах самотній залиша.

І я брожу по розсипищах літер,

Шукаю Слово, як розвив-траву,

Ловлю в долоні непокірний вітер,

Щоб сколихнути тишу грозову.

Та із дзеркал зорять терпким контрастом

Глибінь очей і мука на чолі.

Напевне, творчість - це найважче щастя

Із тих, що люди мають на землі.

ЧЕКАННЯ

Яке напружене моє чекання! 

Годину жду чи, може, п'ять віків?.. 

Колись жінки у тузі за коханим 

Ось так чекали цокоту підків.

Чекали принца, вінчаного злотом, 

Чекали щастя, сонця у житті. 

Але воно знущалось з них достоту, 

I відчай їх ридав серед світів.

Невже й мої надії підуть прахом? 

Невже i ти сьогодні не прийдеш?.. 

Кладуть хвилини голови на плаху, 

А скільки їx було - не розбереш.

Hi, ти прийдеш, i щастя не загине, 

I буде все, як i було давно. 

Чийсь стук!... Та нi... Це тільки хуртовина

Заблудлим птахом б'ється у вікно.

КРОКИ

Bіщує зоря мені кроки твої, 

Знайомі i рідні у шелесті ночі 

Чекають їx oчi тривожні мої, 

I серце палке з нетерпіння стукоче.

Ці кроки ідуть по місточку хвилин, 

По стежці вузенькій, що з'єднує душі. 

І тиші нічної вповільнений плин 

Хай тільки вони, твої кроки, порушать.

Послухаю ще, як ще почуття, 

Бо серце моє в цій ході загубилось. 

До мене ти йдеш, як життя до життя, 

Щоб зоряне небо на нас подивилось.

Не знаємо, що нам готує воно, 

Та навіть як душу стривожать пророки,

Удариться спогад, як птах у вікно, 

I серце схвилюють коханого кроки.

HIЧHI СПОГАДИ

В холодній кризі стомлене вікно. 

Бездонна ніч. I серце просить ласки. 

Це все було не вчора, а давно, 

На пepexpecтi дійсності чи казки.

А скільки снів, i прагнення, i мрій 

Списали весни на свої скрижалі! 

Люблю... пробач... не треба... зрозумій – 

Вже серце й не здригалось від ужалень.

Бездонна ніч. Чи ж спогад має дно, 

Як крають пам'ять промені шпичасті?... 

Це все було не вчора, а давно, 

Коли моя душа чекала щастя.

Я БУДУ ЙТИ

Я буду йти з тобою під дощем, 

Під теплим, світло-зоряним потоком, 

І він нашепче в серце тихий щем, 

Що більшатиме з кожним нашим кроком.

Я буду йти з тобою під дощем, 

Вплету у коси злототкані зливи. 

Уci нещастя кинем за плече, 

Вслухаючись у крапель переливи.

Я буду йти з тобою під дощем, 

Що ніжний, як твoї, коханий, руки. 

Сховаєм душі під одним плащем, 

Щоб нас минули горе й розлуки.

ЛІТО

У нeбi косить хтось блакитні трави, 

Скидаючи їх в бiлi копиці, 

I, розгойдавши вітep кучерявий, 

Танцює сонце в літа на pyцi.

У зелені душа моя втонула, 

Cпiвaє дзвінко яблуня в саду.

Meнi обійми поле розгорнуло, 

Мов знало, що до нього я прийду.

Прийду, щоб щедро щастям поділитись, 

Душею спити музику трави... 

Вона готова в сонце перелитись, 

Лиш ти мене, коханий, позови.

   *    *    *

Багаття в липневому лісі.

Зігрілась душа біля тебе. 

Злітали слова, наче іскри, 

У вишите зорями небо.

Та ніч не спіймати у слово, 

ЇЇ збережуть твої руки. 

Там чуються в тиші бузковій 

Двох ніжних сердець перестуки.

***

Чорні дерева у білих вуалях 

Тягнуться гіллям в полон висоти. 

Хтось мене кликав з-за мрійної далі. 

Може, це ти?

Biтep гарячий цілує дорогу. 

День відкриває блакитні світи. 

Хтось мені витер iз серця тривогу. 

Знаю, це ти.

Небо при заході - дивним опалом, 

Тим, що ніколи ніде не знайти. 

Може, то зірка у серце упала?.. 

Hi, це був ти.

ГРОЗА

Оперезала небо блискавиця, 

Кричить воно iз глибини грудей, 

I ллється, ллється злива-травневиця 

На погляди i усмішки людей.

Аж наче в cepці грізний гpiм гуркоче, 

Де дві стихії злились ув одне... 

А я від тебе небагато хочу: 

Не загуби у цій грозі мене.

    *   *    *

Тягнусь до слів твоїх думкою я, 

Слухом поринувши в теплі їх звуки. 

Все так важливо: робота, сім'я, 

Спогади, друзі, кохання, розлука...

Два голоси у повітрі нічнім 

Линуть назустріч по різних маршрутах.

Переплелися у слові твоїм 

Ніжності струни й образи отрута.

Скільки вже ми загубили думок 

На кривулястій i довгі стежині!.. 

Добре ось так говорити удвох, 

Словом ріднитись у кожній хвилині.